Дивергенція: як стратегія оборони перетворилася на територіальне розширення

Коли розпочалися військові операції, заявлена причина зосереджувалася на простій безпековій проблемі. Постійне просування НАТО в Східну Європу—захоплення колишніх країн Варшавського договору та навіть балтійських держав, що межують із Росією—створювало те, що Москва сприймала як існування загрози для існування. Перспектива вступу України до НАТО поставила б західну військову інфраструктуру в радіус ракет по російських містах, що перевищує межу, яку Кремль вважав терпимою з геополітичних причин. Ця безпекова тривога, хоча й спірна у своїй обґрунтованості, стала початковою ідеологічною основою для транзиту військового втручання.

Однак реальність, що розгортається на місці, демонструє принципово інший наратив.

Реальність на полі бою: цифри, що не брешуть

Розглянемо Бахмут, стратегічно периферійне місто, яке стало млинцем для людських ресурсів. За понад дев’ять місяців безперервних боїв обидві сторони вклали у цю локацію неймовірні цифри: українські втрати сягнули 170 000, а російські сили зазнали понад 100 000 втрат. Для міста з незначною стратегічною цінністю ці цифри вимагають пояснення. Масштаб залучення свідчить про цілі, що значно перевищують оборонні операції—це вказує на консолідацію території та передове позиціонування.

Чотири східні регіони—Донецьк, Луганськ, Запоріжжя та Херсон—відображають справжній масштаб амбіцій. Разом вони охоплюють майже 100 000 квадратних кілометрів, ці території контролюють критичну інфраструктуру: найбільшу в Європі ядерну установку та основні сільськогосподарські зони України. Контроль над цими районами означає контроль над енергетичними ланцюгами постачання та мережами виробництва продуктів харчування. Колишні російські чиновники відкрито заявляли, що ці регіони залишаються постійно включеними до російської території, заперечуючи будь-яку перспективу відновлення. Це не мова про тимчасові оборонні заходи.

Інфраструктура як стратегія: тисяча кілометрів питання

Відповідь Росії на військову застійність висвітлює стратегічний намір із незвичайною ясністю. Замість консолідації існуючих позицій Москва вклала величезні ресурси у побудову масштабної системи укріплень довжиною понад 1 000 кілометрів. Ця оборонна мережа—застосування перешкод у вигляді зубів дракона, мінних бар’єрів і глибоких траншей—свідчить про довгострокове планування транзиту окупації. Навіть коли міжнародна військова допомога тимчасово припинялася, Росія посилювала розвиток оборонної інфраструктури, а не шукала можливості для переговорів.

Цей проект передає одне повідомлення: постійність.

Від блицкригу до тривалої транзитної боротьби: стратегічний поворот

Перший оперативний план передбачав швидку перемогу. Елітні повітряно-десантні підрозділи мали забезпечити аеропорт Києва, сухопутні сили—швидко просунутися, столиця мала впасти за сімдесят дві години, а перехід влади—відбутися. Зливи розвідданих і український опір порушили цей графік. Рішення президента Зеленського залишитися у столиці символізувало українську рішучість, тоді як російські повітряно-десантні підрозділи опинилися в оточенні, а механізовані колони зазнали втрат на відкритих маршрутах.

Коли сценарій швидкої перемоги зруйнувався, стратегія операцій кардинально змінилася. Фокус перемістився на Східну Україну, перетворюючи характер конфлікту з швидкого втручання на затяжне здобуття територій.

Терпимий поріг: де безпекове обґрунтування зустрічається з територіальним спокусом

Аналітична проблема полягає у розрізненні між справжніми безпековими проблемами та можливістю розширення. Просування НАТО на схід створило легітимні російські побоювання щодо просування—терпимий джерело тривоги, що може виправдати оборонну позицію, але не обов’язково територіальне розширення. Однак, коли умови на полі бою дозволили захоплення території, спокуса явно перевищила початкову оборонну наративу.

Спочатку рамки безпеки дозволяли внутрішню мобілізацію і міжнародне позиціонування. Але коли з’явилися конкретні можливості для масштабного здобуття земель, відчутна вигода від контролю над територією, ймовірно, перевищила більш абстрактну ціль безпеки. Траєкторія війни демонструє незаперечний арк: від запобігання зовнішньому просуванню до активного прагнення до територіальної експансії—фундаментально різні цілі, приховані під постійною риторикою.

Це розрізнення важливе не з моральної точки зору, а для розуміння того, як безпекові тривоги, що стали транзитними, набувають незалежного імпульсу до територіального розширення.